Ризики отруйної педагогіки: чому варто утриматися від виховання ременем?
Проблема психологічного та фізичного насилля у вихованні дітей присутня у нашому життя щодня, і тому батькам важливо усвідомити ризики такого стилю батьківства та взяти відповідальність за свою поведінку.
За даними дослідження МІКС, яке в Україні проводив Державний комітет статистики разом з ЮНІСЕФ у 2013 році, 61,2% дітей у віковій групі 2-14 років зазнають щонайменше одного з видів психологічного чи фізичного покарання з боку своїх матерів або осіб, які здійснюють догляд за ними, або інших членів домогосподарства. Крім того, 11 % домогосподарств вважають, що фізичне покарання потрібно застосовувати до дитини.
Чим небезпечне виховання ременем коментує Анна Нижник – психолог, магістр психології, психотерапевт в напрямку гештальт-психотерапія, тренер освітніх сертифікатних програм та груп особистісного розвитку, співзасновник психологічної студії “Self” у місті Рівному, – яка щодня стикаєтся з наслідками такого виховання у своїй професійній діяльності.
“Важливо розуміти природу впливу фізичного насилля на поведінку та подальший психічний розвиток дитини. Фізичне та моральне насилля мають два вектори впливу – тілесний та психологічний. Тілесний – не лише завдає фізичного болю та страждань дитині, але й викликає певне деструктивне новоутворення у розвитку – навик «заморозки», нечутливості до болю як єдиний спосіб самозберегтися у цій ситуації. Тобто в ситуації побиття, щоб зменшити свої страждання, дитина несвідомо навчається завмирати та блокувати всі відчуття в тілі на момент побиття чи приниження.
Небезпека такої навички в тому, що потрапивши в небезпечну для себе ситуацію, наприклад: напад дорослих чи однолітків, пожежа, аварія, напад звірів, стихійне лихо тощо, у дитини автоматично спрацьовує «режим завмирання», і замість тікати, рятуватися, кликати на допомогу – дитина застигає і лишається в позиції жертви, роблячи несвідомий висновок, що вона все одно безпомічна і нічого не зможе зробити, щоб себе врятувати. Особливо це стосується насилля, коли дітей змушують не плакати, забороняють опиратися і злитися, караючи за це; змушують завмерти і терпіти знущання.
На жаль, в майбутньому, саме такі діти стають жертвами насильства у дорослому житті. Адже навичка самозахисту і самозбереження була заборонена та замінена на відчуття власної безпомічності та безправності. Приховування ж ситуацій насилля вдома створює в дитини відчуття того, що вона не має права на свої почуття обурення та злості у відповідь.
Також батьки виправдовують свою неконтрольовану злість, що, мовляв, дитина сама винна, так і має бути, тож згодом насилля сприймається як щось звичне та нормальне, в тому числі, у власному дорослому сімейному житті. Часто саме такі діти застосовують насилля до власних дітей, виправдовуючи це тим, що «мене били і нормально виріс/виросла». Однак це не зовсім правда.
Другий фактор, психоемоційний, у фізичному/ моральному насиллі руйнує відчуття довіри та близькості між батьками (навіть коли насилля здійснюється одним із батьків!) та дитиною. Дорослий – завдання якого супроводжувати дитину у особистісному розвитку, підтримувати та допомагати у критичних та складних життєвих ситуаціях – перестає бути таким суб’єктом. Натомість займає місце «одного з» серед небезпек зовнішнього світу (як нападники, грубі однолітки тощо), від якого мав би навпаки захищати та допомагати впоратися.
Дитина втрачає довіру до агресора та того другого з батьків, хто «покриває насильника», дозволяючи йому знущання над дитиною. Тоді дитина лишається сама, в гострому відчутті небезпеки та самотності і страху з цим не впоратися. Такі діти стають замкненими, боязливими (або навпаки вкрай агресивними), не довіряють одноліткам та особливо дорослим. На жаль в такому випадку відсутнє місце, де дитина може асимілювати отриманий життєвий досвід (наприклад, прийшовши після школи, де мала стресові ситуації), адже вдома вона тим більше не може розслабитися, перебуваючи постійно у відчутті, що вона «під прицілом» агресора.
Нормальний перебіг психоемоційного та фізичного розвитку в такому випадку гальмується і часто лишається на попередньому рівні. Особливо це стосується вищих психічних функцій, таких як здатність до творчості, комунікативність, гнучкість, адекватність ситуації, уявлення про себе та здатності досягати поставлених цілей тощо. Ще одним наслідком у дорослому житті стає неможливість будувати близькі емоційні стосунки з партнером та власними дітьми. Такі люди лишаються недовірливими, закритими, не вміють відкриватися іншим та переживати справжню душевну близькість. Їх життя більше поверхневе та спрямоване «робити, а не бути».
Важливо сказати, що «культура побиття дітей» була сформована на більш ранніх етапах розвитку людства, коли здатність до саморегуляції та рівень самосвідомості були недостатні. Особливо це посилювалось після сильних шокових періодів, як то війна. Однак на сьогодні це не є характерним для розвитку нашого суспільства, тож будь-які вияви подібного насилля є результатом власної травмованості батьків та небажання брати на себе відповідальність та вчитися керувати своєю поведінкою.
Жодного легального виправдання побиттю чи моральним знущанням дорослої людини над дитиною немає і не може бути. Не існує такого вчинку чи провини дитини, за який дорослий міг би не скерувати собою, і агресія могла б бути виправданою. Дорослий може бути роздратований та захотіти (!) вдарити дитину, це нормально! Однак вдарити її він не повинен. Він може і повинен зупинитися. І це нормально! Тож у випадках, коли ви є свідком подібного ставлення до дитини у сім’ї чи школі, негайно та обов’язково слід повідомити правоохоронні органи та органи опіки.“
автор статей, журналіст, копірайтер
