Чому я – лінива мама

Статтю Анни Бикової “Чому я – лінива мама” – обговорюють на різних форумах, люди викладають її в своїх блогах, розміщують в спільнотах, діляться їй в соцмережах…

Вона розповідає про підхід до виховання, в якому немає місця для гіперопіки, задушливої, жертовної батьківської любові, зате є прийняття, відповідальність і формування здорових кордонів особистості…

Якщо ви з нею ще не знайомі – публікуємо її  для вас!

Чому я – лінива мама

Так, лінива. А ще егоїстична і безтурботна – як може декому здатися. Тому що хочу, щоб мої діти були самостійними, ініціативними і відповідальними. А значить треба надавати дитині можливість для прояву цих якостей.

В період роботи в дитячому саду спостерігала чимало прикладів батьківської гіперопіки. Особливо запам’ятався один трирічний хлопчик – Славко. Тривожні батьки вважали, що він зобов’язаний завжди та все з’їдати. А то схудне. Не знаю, як вони його годували вдома, але в садок Славко прийшов з явним порушенням апетиту. Він механічно жував і ковтав все, що поклали йому на тарілку. Причому, його треба було годувати, тому що «сам він є ще не вміє» (!!!) І ось годую я його в перший день і спостерігаю повну відсутність емоцій на обличчі. Підношу ложку – відкриває рот, жує, ковтає …

Треба сказати, що кухарю в нашому саду особливо часто не вдається каша. Багато дітей в цей раз кашу відмовилися їсти (і я їх чудово розумію). Славко майже доїв.

Питаю: «Тобі подобається каша?»
«Ні» – відкриває рот, жує, ковтає.
«Хочеш ще?» – підношу ложку.
«Ні» – відкриває рот, жує, ковтає.
«Якщо не подобається – не їж!»

 

Очі Славка округлилися від подиву. Він не знав, що так можна … Спочатку Славко насолоджувався отриманим правом відмовлятися від їжі і пив тільки компот. А потім почав їсти з добавкою вподобану страву і спокійно відсував тарілку яка не подобалась. У нього з’явилася самостійність у виборі. А потім ми Славка перестали годувати з ложки і він почав їсти сам. Тому що їжа – природна потреба. І голодна дитина їстиме сама.

Я лінива мама. Мені було ліньки довго годувати своїх дітей. У рік я вручала їм ложку і сідала є поруч. У півтора року вони вже орудували виделкою. Звичайно, до того, як навички самостійної їжі сформувався, доводилося відмивати стіл, підлогу і самої дитини після кожної трапези. Але це мій вибір між «лінь вчити, швидко зроблю сама» і «лінь робити самій, краще витрачу зусилля на навчання».

Ще одна природна потреба – «справляти нужду». Славко справляв нужду в штанці. Його мама на наше здивування відреагувала рекомендацією водити дитину в туалет по годинах – кожні дві години. «Я вдома його сама завжди сажу на горщик і тримаю його на горщику, поки він всі справи не зробить». Тобто, трирічна дитина чекала, що тут її теж будуть водити в туалет і вмовляти, не дочекавшись, мочила штани, і навіть не здогадувалася ці мокрі штани переодягнути, зняти, звернутися за допомогою до вихователя.

Якщо батьки передбачають усі бажання дитини, дитина не вчиться хотіти і просити про допомогу ... Через тиждень проблема мокрих штанів була вирішена природним чином. «Я хочу пісяти!» Гордо сповіщав групу Славко, прямуючи до унітазику.

У дитячому садку всі діти починають їсти самостійно, ходити в туалет самостійно, одягатися самостійно, придумувати собі заняття, звертатися за допомогою, вирішувати свої проблеми. Я зовсім не закликаю віддавати своїх дітей в садок якомога раніше. Навпаки, вважаю, що вдома до 3-4х років дитині краще. Я говорю про розумний батьківський егоїзм, при якому дитину не душать гіперопікою і залишають їй простір для розвитку.

Якось до мене в гості з ночівлею прийшла подруга з дитиною 2-х років. О 21.00 вона пішла укладати її спати. Дитина спати не хотіла, упиралася, виривалася, але мама наполегливо тримала її в ліжку. Я спробувала відвернути маму від її мети: «По-моєму, він ще не хоче спати» (Це природно, вона недавно прийшла, тут діти, нові іграшки) Але подруга із завзятістю продовжувала її присипляти …

Протистояння тривало більше як годину. В результаті її дитина все-таки заснула. Слідом за ним заснула і моя дитина. Коли втомився, син сам заліз в своє ліжко і заснув. Я лінива мама. Мені лінь утримувати дитину в ліжку. Я знаю, що рано чи пізно він засне сам, тому що сон – природна потреба.

У вихідні я люблю довго спати. В одну із субот я прокинулася близько 11. Мій син 2,5 років сидів і дивився мультик, жуючи пряник. Телевізор він включив сам, DVD-диск з мультиками теж знайшов сам. А ще він знайшов кукурудзяні пластівці та кефір. І, судячи з розсипаних пластівців, розлитого кефіру і брудної тарілки в мийці – він уже поснідав.

А старшого (йому 8 років) вже немає вдома. Він вчора відпросився з одним товаришем і його батьками в кіно. Я лінива мама. Я сказала, що мені так рано вставати лінь. І якщо він хоче в кіно, то нехай сам собі заводить будильник і сам збирається. Треба ж, не проспав … (Насправді я теж заводила собі будильник, встановлюючи вібро в якості сигналу, прислухалася, як він збирається і закриває двері, чекала смски від мами товариша, але для дитини це залишилося «за кадром»)

А ще мені лінь перевіряти портфель, рюкзак для самбо, сушити речі сина після басейну. А ще мені ліньки робити з ним уроки. Мені ліньки виносити сміття, тому сміття викидає син по дорозі в школу. А ще я маю нахабство просити сина зробити мені чай і принести до комп’ютера. Підозрюю, що з кожним роком я буду ставати все ледачішою …

Дивовижна метаморфоза відбувається з дітьми, коли до нас приїжджає бабуся. А через те, що живе вона далеко, то приїжджає відразу на тиждень. Старший тут же забуває, що він вміє сам робити уроки, розігрівати собі обід, робити бутерброд, збирати портфель і йти вранці в школу. І навіть засипати один – боїться. Поруч повинна сидіти бабуся! А бабуся у нас не лінива …

Діти несамостійні, інфантильні, якщо це вигідно дорослим.

 

Автор:
психолог Анна Бикова