Важко знайти батьків, які не турбуються про свої дітей. Змалку діти отримують батьківську любов, піклування та захист. Батьки вважають своїм обов’язком дати найкраще для своєї дитини.
Про батьківську любов…
Досить часто батьки відносяться до дитини, як до своєї власності: «Моя дитина – моє все!», «Це моя надія», «Я живу заради дитини», «Я хочу кращого для своєї дитини. Того, чого не було у мене», «Щоб моя дитина досягла кращого, жила краще, ніж я» – такі формулювання досить часто чую від батьків (частіше від мам)у своїй практиці. Однак за такими “найкращими побажаннями” стоять «проекції» самих батьків, які не дозволяють дитині в майбутньому віднайти себе, стати особистістю, проживати ВЛАСНЕ життя. Така «одержимість» дитиною, мене як психолога, лякає. Коли єдина ціль, заради якої батьки живуть – це дитина. Безсумнівно, захоплення та деяка «одержимість» дитиною має бути. Особливо на першому році життя. Але, скоріше за все, це про емоційний контакт, любов, теплоту та присутність із малюком. А далі малюк росте… І, коли дитинці виповнився рік, саме тут мами починають губитись в здогадках: як виховувати чадо далі? До кого дослухатись? До старших поколінь? Лікарів з телеекранів? Психологів? Соціумом вимальовується картинка ідеальної, красивої, розумної супермами, яка все вміє, може та зробить. І наша «уявна» мама прагне цьому відповідати. По-справжньому відповідати. Незважаючи ні на що. А потім вона просто «видихається» та «згорає». Тому що мама – це також робота. Від якої потрібен відпочинок та відпустка. Напевне, ви чули вираз «Спокійні та задоволені батьки – щасливі діти»? Так ось, це працює на 100%!
Мами й татусі постійно очікують від своєї дитини чогось: кращої долі, успішного життя, звершень у навчанні – і це закономірно. Проте такі батьківські очікування дають уявне відчуття щастя. Мама жертвує своїм життям заради дитини, мама хоче робити все заради дитини, приносить себе в жертву. І це про маму – героя. Таким чином ні мама не зможе проживати своє власне життя, ні – дитина.
У такій моделі виховання, що описана вище, відчувається глобальна тривога за малюка, всеохопний контроль за життя дитини. І страждає, в першу чергу, від такої любові малюк, і також батьки. Тому що всьому є межа. Коли мама «вигорає» і не розуміє, чому її дитина не слухається, не чує, вередує, і, взагалі, не така як хотілось?? Адже, вона для неї все робила… І тоді опускаються руки, наступає почуття провини, як наслідок цього – нервозність батьків і дитини, в тому числі. В цій точці важливо зрозуміти: яка функція батьків? Коли варто сказати «Стоп» собі й дитині? Тому що бути батьками нас ніхто не вчив… Ми приходимо у власно створену сім’ю із певними знаннями та моделлю, яку передали наші батьки. Інколи така модель досить ресурсна та «правильна» (не люблю цього слова, але ж…). А інколи вона дуже травматична. Ми володіємо певними знаннями та «міфами», як передавались із покоління в покоління та вважались «правильними». Тобто, батьки виховують свої дітей в режимі «мене так виховали – нічого – виріс нормальним!».
Пропоную 5 розповсюджених міфів, які досить часто зустрічаю у своїй психологічній практиці.
Я керуюсь лише своїм практичним досвідом та досвідом «розвіювання» цих міфів. Можливо, це не про вас та не про вашу сім’ю – і це чудово! Проте, я хочу донести, що саме ці міфи, на мою думку, мають руйнівний вплив на виховання та розвиток дітей.
Отже, міф №1
«Маленька дитина ще нічого не розуміє та нічого не пам’ятатиме в майбутньому»
Ні, вона пам’ятатиме. Особливо психотравмуючу ситуацію, яка збережеться в окремій частині мозку, а далі буде визначати поведінку дитини в майбутньому. Діти, в силу свого психофізіологічного розвитку, не мають адаптивних форм проживання стресових ситуацій та подій, що травмують, тому і реакція може бути непередбачуваною. Як це діє? Наведу приклад: дівчинка 10 років у школі дуже невпевнена, щоразу переживає при написанні контрольної. Тривожна, нервова. На запитання: «Чого ти боїшся?» дівчинка відповідає, що дуже боїться не впротися з контрольною, що в неї не вийде, вона відчуває себе «нездарою», у якої нічого не виходить. І така реакція на стресову ситуацію – постійна. Що ж відбулось раніше? Досить давно, коли дівчинці було 4 роки, сталась неприємна ситуація – розбилась улюблена ваза бабусі. І в момент, коли дитина злякалась від того, що відбулось. Прийшла бабуся і сильно накричала на дитину, постійно повторюючи «Та що ж ти така нездара? Чому у тебе нічого не виходить?? За що не візьмешся – все не так!».
Саме ця психотравмуюча ситуація визначила поведінку дівчинки в стресових ситуаціях. І щоразу, опиняючись в «небезпечних» ситуаціях, коли потрібне відчуття впевненості та відповідальності, у дитини його немає. А є стійке відчуття «нездари», яка нічого не може та не вміє. Саме це уявлення про себе «закріпилося» в підсвідомості дитини та дає про себе знати. І ці негативні уявлення про себе фіксуються у дитини на фізіологічному рівні. У своїй роботі із психологічними травмами я використовую EMDR-терапію (перепроживання травми за допомогою швидкого руху очей), – це унікальний метод, який в досить короткі терміни дозволяє адаптувати псхотравмуючий досвід, позбавитись негативних уявлень про себе та замінити їх на позитивні уявлення та установки про себе. Наше минуле визначає наше майбутнє. А минуле не можна просто викинути чи забути. Все взаємопов’язано.
Міф №2
«Не потрібно жаліти дитину через дрібниці. Поплаче – перестане. Хлопчики не плачуть, а дівчатка не б’ються»
Саме тут варто згадати про гендер та гендерну рівність. При болі, смутку та розпачу немає місця тому хлопчик це, чи дівчинка. Коли дитині болить, або вона засмучена, то неважливо, якої вона статі. Тому що болить. І тому що в найкритичніший момент ваш малюк прагне батьківської підтримки як ніколи. Ви потрібні своїй дитині найбільше саме в той момент, коли вам хочеться її насварити або покарати.
Одна із найважливіших функцій батьків – прожити емоцію разом з дитиною, називаючи її своїм іменем. І злитись, плакати, ображатись – це нормально, так буває у всіх – як у хлопчиків, так і у дівчаток. Дітям (і дорослим) надважливо проживати всі почуття, називаючи їх своїми іменами. І це нормально, тому що немає «поганих» чи «хороших» почуттів. Повірте, у ситуації, коли ваш «шибайголова» звалився з дерева, підковзнувся і впав – він вже сам зрозумів, що йому не варто було б лізти «на ось те дерево, бо впаде» і його поступок не увінчався успіхом… Головне, коли так вже сталося – підтримати та пожаліти його. Назвати те, що з ним відбулось. Скажіть, як вам шкода його, шкода, що так трапилось. Запитайте де болить. Скажіть про те, як йому образливо та боляче. І, якщо ваш малюк хоче позлитись, потупати ногами або поридати – дайте йому можливість це прожити. Скажіть, що так буває, дозвольте емоцію прожити. А ви, як тато чи мама, просто будьте поруч. Тільки тоді, коли дитина заспокоїться, дайте декілька порад щодо його поведінки; встановіть правила прогулянки та «штрафні санкції».
Читайте також: “Вхід заборонено!” Або як навчити дитину відчувати свої психологічні кордони
Міф №3
«Крик та «легкі» побої допомагають у вихованні. Бо по-іншому до дитини не доходить (не чує/не розуміє)»
Так, безперечно ви праві. А ще, можливо, колись вас били в дитинстві – нічого, виріс же нормальним! Напевне, мій сарказм не вдався, але я жартую. БИТИ дітей неприпустимо! Батьки, зазвичай, б’ють та кричать на дітей не тому що вони так хочуть, а тому, що прийшовши вже злим та роздратованим з роботи, дитина виступає як громовідвід батьківських негативних станів. Скоріш за все, ви не дозволите собі сказати шефу на роботі «погане слівце» та все, що ви про нього думаєте, бо це, як мінімум, загрожує втратою роботи. А ось на дитині можна «відірватись», особливо, якщо ваш малюк зробив щось не те. Чи помічали ви, що одна й та ж сама ситуація взаємодії із дитиною викликає у вас різні емоційні реакції? До прикладу, незібрані іграшки.
У момент, коли ви спокійні, то і домовитись з дитиною можна. А ось коли ви роздратовані, то і реакція зовсім інша. В такі моменти батьки не можуть знайти вдалі слова, слова для встановлення контакту, не можуть знайти аргументи, які б дозволили дитині правильно діяти. Дітям потрібно пояснювати, знаходити докази, переконувати – робити це все доступною мовою. І якійсь дитині вистачить одного разу, а іншій потрібно декілька разів повторити.
Отже, пара практичних порад: коли ви відчуваєте, що вже «закипаєте» і ще трішки й «вибухнете» – зробіть глибоооокий-глибоооокий вдих, затримайте дихання та на рахунок 5 – видихайте. Якщо відчуваєте, що можете вже взаємодіяти та не кричати на дитину – підключаєте до своїх вправ і малюка. Тільки «надуваєте кульку» в животі, а коли видихаєте – почніть гудіти як літачок. Зробіть так декілька разів. А тоді вже приступайте до вирішення проблеми або прохання. І почніть зі слів «Мене дуже засмучує, що зараз відбулось і я б дуже хотів (-ла), щоб щось змінилось. Чи не міг би ти…..» – а далі своє прохання.
Міф №4
«Моя дитина має мати тільки найкраще! Собі не куплю, а дитині все віддам!»
Я зараз розповідаю про вік від 3 років до 10 років – саме тоді потреба батьків дати найкраще та побільше є досить актуальною. Починається від іграшок, одежі, дитячий девайсів (планшет, айпад, смарт вотч) і закінчується величезною кількістю шкіл розвитку, секцій, гуртків тощо. Насправді, всього має бути в міру.
Якщо ми говоримо про іграшки, одежу та матеріальні блага, то це немає стати ціллю сім’ї. І від цього немає ніхто страждати – мама не має себе обмежувати в придбанні якісного взуття, аби лише купити малюку довгоочікувану іграшку. Тому що, малюку важливіша задоволена та радісна мама, а не іграшка за останні гроші. Дитина має зрозуміти та здобути досвід того, що не все буде задовольнятись по першій потребі. Є речі важливіші. І ваша задача це донести до малюка. Друга річ, як ви себе почуваєте, коли купуєте дитині іграшку за останні гроші? Тому що дитина це сприймає як норму, а далі буде досить важко коригувати поведінку, коли хлопчик/дівчинка 8-10 років раптом почують відмову…
Міф№5
«Я знаю як краще для тебе. Чому? Бо так треба…»
Цей міф, однозначно, найстійкіший. І це не дивно. Тому що ми , батьки, знаємо як краще, бо, як мінімум, маємо досвід життя. Абсолютно правильно! Проте, цей досвід життя не зовсім те, що потрібно дитині. Зараз поясню. Наприклад, коли тато, попри все, потребує від малюка спортивних досягнень – вже й форма (дорога і найкраща) куплена, з тренером домовились, за заняття заплатили, а от син щось не дуже хоче йти на тренування (наприклад, бокс). І плаче, і вередує, і придумує «відмазки». Що робить батько? Злиться, навіть дуже (це закономірно, насправді). Каже сину: «От як би мені, колись в дитинстві, таке батько купив – я був би найщасливішою дитиною! А ти… Невдячний!». Ось тут як раз про те, кому треба той бокс – сину чи батькові?
Колись у дитинстві тато цього хлопчика, дуже сильно хотів ходити на бокс, нову форму, турботу батька. І щось не вийшло, але бажання залишилось. Бажання реалізувалось. Тільки вже за допомогою сина. А син, у свою чергу, ненавидить той бокс. Може він співи любить, чи конструювання, чи шашки. Але ж тато так його любить, не можна його розчаровувати…. Найчастіше, батьки просто «відмахуються» і кажуть «бо так треба!». В такий момент, коли ви розумієте, що не можете домовитись із рішенням дитини, стикаєтесь з його непокорою, і аргумент «бо так треба, бо я так сказала» не діє, зупиніться та задайте собі питання «Кому треба?». Скоріше за все, відповідь буде точно не про вашого малюка.
Такі ситуації непоодинокі. Коли вибір дитини роблять за неї батьки. І це лиш одна з причин, коли батьки хочуть реалізувати СВОЇ бажання та амбіції на дитині, забувши при цьому запитати малюка. Прикладів – безліч. І тут йдеться про вибір самої дитини, про можливість прийняття рішення самою дитиною. Дайте змогу ПОМИЛИТИСЬ дитині! Вона має отримати досвід не тільки звершень, але й помилок. Безсумнівно, ви, як батьки, маєте надати інформацію, про те, що може відбутись, коли вибір буде хибним, неправильним. Але нехай дитина його зробить, отримає досвід та візьме відповідальність за це. А батьки будуть поруч та завжди підтримують, при будь якому виборі. І завжди скажуть: «У тебе все вийде! Я в тебе вірю!». І вийде, можливо, не з першого разу, але вийде. Бо любов та підтримка – це те, чого хочуть діти все життя. Саме любов і підтримка окриляє ваших дітей, даруючи бажання та успіх!
Читайте також: Безкоштовні консультації дитячого психолога, сімейного консультанта у місті Рівне
Читайте також: Габрієль Катерина – дитячий психолог, травматерапевт, EMDR-терапевт
Дитячий психолог, сертифікований травмотерапевт та психологічний консультант (Regent University, USA), EMDR-спеціаліст.
Контактний телефон: 067-861-13-16