“Тато в декреті”: рецензія та цитати з книги

Номінант і лауреат кількох літературних та журналістських нагород. Його твори тричі входили до коротких списків престижної премії «Книжка року ВВС».

---

Виховуючи двох синів, Артему Чапаю довелось зіткнутись з тим, що те, що кожного дня роблять мами – гуляють з дітьми, виховують їх, годують та доглядають, їздять в громадському транспорті – сприймається як належне, маму цькуватимуть за найменший промах. Проте, якщо цим займається тато, і які б проблеми в нього не виникали – в очах оточення він все одно герой. Це і стало причиною написання книги.

Тато в декреті розповідає про цілком побутові речі, і згодом стає зрозуміло, що і в декреті він знаходиться, бо з дружиною мають гнучкі графіки роботи та можуть час від часу підстраховувати один одного. А ще в арсеналі татуся Артема – аж дві бабусі, тому сім’ї, в яких тато або мама на працюють повний день та ще й без бабусь-дідусів-нянечок, читатимуть цю книжку з легкою ноткою добрих заздрощів.

Книга, наповнена легкою іронією, місцями сарказмом, надзвичайно легко читається. Автор доводить, що Україна – створена для тат з малюками, і цьому є логічне пояснення: до мам в нашій країні набагато більше вимог, цькування і зневаги, як би сумно це не звучало. А ще чоловікам з візочками простіше фізично – знести його по сходах, впоратись з відсутністю асфальту на маршруті прогулянки, занести в транспорт тощо. І як говорить автор, це ще й чудова нагода підкачатись.

То про що ж ця книга? Про все потрішки:

Про “Інститут Бабусі”:

“У перший рік після народження молодшого сина ми з двома дітьми без бабусь просто не вижили б. Узагалі, у нашому суспільстві “інститут бабусі” настільки важливий, що хоч бери і відкривай державний Інститут Бабусі. З великих літер. А можна капслоком.”

Про край терпіння:

“Моя мама тепер, сміючись, розповідає, як я ночами майже не спав, і вона з криком “Не можу більше!” жбурляла тримісячним мною в подушки (спеціально для цієї мети завбачливо розкладені на дивані). Кидала, підбирала й заколисувала далі. Нічо, ма, я не ображаюся.”

 

Про суперечлевість почуттів до дитини:

 “Ти можеш водночас скреготати зубами від того, що тобі “виносять мозок”, і відчувати приплив любові. Можеш відійти на секундочку, три-чотири рази стукнутись об стіну головою, яка розколюється від стодецибельного ридання дитини, – а потім узяти маля на руки та притулити до серця, яке кров’ю сходить від жалю.”

Про привілеї чоловіків:

“Іронія в тому, що, навіть пішовши в декрет, чоловік усе одно опиняється в кращому становищі, ніж жінка.”

“Ану? Яку жінку хвалять на дитячому майданчику просто за те, що вона на дитячому майданчику? (…) Ще добре, як жодного разу не почуєш повчань, як не стати “куркою”. Російською це звучить ще образливіше.”

“Знаєте, у чому різниця між жінкою й чоловіком, які ідуть в декрет? Чоловік має вибір. Хай би як тобі було важко в окремі дні, хай би як ти страждав, що “годинник цокає, ти міг би стільки всього зробити”, — тобі легше від відчуття, що ти пішов на все добровільно. Наприклад, із міркувань справедливості щодо жінки, для якої також “годинник цокає”, яка теж може багато чого хотіти від життя, але в більшості випадків у перші роки життя дитини вибору не має”.

Про те що тати бувають різні:

“Якщо в нас менше чоловіків ходять у декрети, ніж на Заході, – чи означає це, що в нас менше чудових тат?”

І діти бувають різні:

“Старший ріс, як це називала Оксана, споглядальним. Коли навчився сидіти, міг по півгодини бавитись посеред іграшок. І дуже не любив, коли його відволікали.”

“Дитина однокласника була протилежністю. Я, правда, не бачив, щоб вона особливо плакала – але поводилась так, ніби мала в середині стрибучу пружинку: типаж Петрика П’яточкіна. І що? Усе одно ми з Оксаною не розуміли, чого однокласник з дружиною скаржаться. Думали, то вони самі по собі такі: нервові дорослі. Гм!.. А потім у нас народилась друга дитина і в них народилась друга дитина.”