День, коли я перестала поспішати

“Коли живеш божевільним життям, кожна хвилина на рахунку. Постійно відчуваєш, що повинен звіритися зі списком і кудись бігти. І як би ви не намагалися розподілити свій час і увагу, і скільки б різних завдань не намагалися вирішити – у вас все одно не вистачає часу, щоб все встигнути.

Такою було моя життя протягом двох божевільних років. Мої думки і вчинки контролювали електронні повідомлення і заповнений вщерть розклад. І хоча всіма фібрами душі я хотіла знайти час для всіх справ в моєму перевантаженому плані, у мене це ніяк не виходило.

А шість років тому на мене зійшло благословення в особі спокійної, безтурботної, зупинись-і-понюхай-троянду дитини.

• Коли мені потрібно було йти, вона починала шукати блискучу корону в моїй сумці.
• Коли мені потрібно було бути десь п’ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.
• Коли мені потрібно було швидко перекусити в кафе, вона раптом зупинялася говорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.
• Коли у мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити коляску, щоб приголубити кожну собаку, повз яку ми проходили.
• Коли мій день був повністю розписаний, починаючи з 6 ранку, вона просила мене розбити яйця і дуже повільно і обережно починала розмішувати їх в мисці.

Ця безтурботна дитина була для вічно поспішаючої мами справжнім подарунком. Але тоді я цього не розуміла. Коли ти живеш божевільним життям, твоє бачення світу стає вузьконаправленим – ти бачиш тільки те, що йде наступним на порядку денному. І все, чого не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.

Всякий раз, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, у мене була відмовка: «У нас немає на це часу». Отже, два слова, які я найчастіше говорила моїй маленькій любительці життя були: «Давай, швидше».

Я починала свої пропозиції з них.
Давай швидше, ми запізнюємося.

І закінчувала пропозиції ними.
Ми все пропустимо, якщо ти не поквапишся.

Я починала свій день з них.
Поспішай і їж свій сніданок. Поспішай і одягайся.

Я закінчувала свій день ними.
Швидше почисть зуби. Швидше лягай в ліжко.

І хоча слова «скоріше» і «поквапся», мало або зовсім ніяк не впливали на швидкість моєї дитини, я все одно їх говорила. Навіть частіше, ніж слова «я люблю тебе».

Правда очі коле, але правда лікує … і допомагає мені стати такою мамою, який я хочу бути.

Але одного разу все змінилося. Ми забрали мою старшу дочку з дитячого саду, приїхали додому і виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як хотілося б для моєї старшої, і вона сказала своїй маленькій сестрі: «Яка ж ти повільна!». І, коли вона схрестила руки на грудях і з досадою зітхнула, я побачила в ній себе – і це було жахливе видовище.

Я постійно тиснула, підштовхувала і квапила маленьку дитину, яка просто хотіла насолоджуватися життям.

У мене відкрилися очі. І я раптом ясно побачила, якої шкоди моє квапливе існування завдає обом моїм дітям.

Мій голос тремтів, я подивилася в очі своїй доні і сказала: «Мені так шкода, що я змушувала тебе весь час поспішати. Мені подобається, що ти нікуди не поспішаєш, і я хочу бути такою ж як ти».

Обидві дочки здивовано подивилися на мене, і обличчя молодшої засяяло схваленням і розумінням.

«Я обіцяю бути більш терплячою», – сказала я і обняла свою кучеряву дівчинку, яка сяяла від несподіваної обіцянки своєї мами.

Прибрати з мого лексикону слово «поквапся» було досить легко. Набагато важче було набратися терпіння, щоб чекати мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на збори, коли нам доводилося кудись їхати. Але іноді, незважаючи на це, ми все одно спізнювалися. Тоді, я вмовила себе, що буду спізнюватися, тільки ці кілька років, поки вона ще мала.

Коли ми з дочкою пішли або ходили в магазин, я дозволяла їй задавати темп. І коли вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я проганяла думки про мої плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала вираження її обличчя, яких я раніше ніколи не бачила. Я вивчала ямочки на її руках і те, як її очі, примружується під час посмішки. Я бачила, як інші люди відгукуються, коли вона зупиняється, щоб поговорити з ними. Я дивилася, як вона вивчає цікавих комашок і красиві квіти. Вона була спостерігачем, і я зрозуміла, що глядачі в нашому божевільному світі – це рідкісні і дивовижні подарунки. Моя дочка була подарунком для моєї бентежною душі.

Обіцянку пригальмувати я дала майже три роки тому. І до сих пір мені доводиться докладати чималих зусиль для того, щоб жити в уповільненому темпі, не відволікатися на щоденну суєту і звертати увагу на те, що дійсно важливо. На щастя, моя молодша дочка постійно мені про це нагадує.

Якось під час відпустки ми з нею поїхали на велосипедах за морозивом. Купивши фруктовий лід, моя дочка присіла за столик біля палатки, захоплено милуючись крижаний вежею, яку тримала в руці. Раптом на її обличчі з’явився неспокій: «Я повинна поспішати, мама?»

Я мало не заплакала. Можливо, шрами минулого квапливої ​​життя ніколи не зникнуть повністю, з сумом подумала я.

І поки моя дитина дивилась на мене, намагаючись зрозуміти, чи потрібно їй зараз поспішати, я зрозуміла, що у мене зараз є вибір. Я могла б сидіти і сумувати, думаючи про те, скільки разів в житті я підганяла її … або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні я намагаюся робити по-іншому.

Я вирішила жити сьогоднішнім днем.

«Не потрібно поспішати. Тільки не поспішай », – сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітлішало, і плечики розслабилися.

І так ми сиділи пліч-о-пліч, розмовляючи. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися один одному, милуючись околицями і звуками навколо нас.

Я думала, що моя дитина збиралася з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягнула мені ложку повну кристалів льоду і солодкого соку. «Я зберегла останню ложку для тебе, мамо», – сказала моя дочка з гордістю.

Я зрозуміла, що я тільки що уклала угоду усього життя.

Я дала моїй дитині трохи часу … і замість, вона віддала мені свою останню ложку і нагадала, що смак стає солодшим, і любов приходить частіше, коли перестаєш так мчати по життю.

І тепер, будь то …
… поїдання фруктового льоду;
… збирання квітів;
… прикріплювання ременя безпеки;
… розбивання яєць;
… пошук морських черепашок;
… розглядання сонечок;
… або просто прогулянка …

… я не буду говорити: «У нас немає на це часу!». Тому що, по суті, це означає: «У нас немає часу на те, щоб Жити».

Зупинитися і насолодитися простими радощами повсякденному житті – це і означає жити по-справжньому.

Повірте мені, я дізналася це від провідних світових експертів з радості життя”.

 

 

Автор: Rachel Macy Stafford